Метелики сніжні

Метелики сніжні зазирнули в вікно,

струмочком стікали, пізнавши тепло

ніжного серця, палкої любові,

судини на склі чистої крові.  

Все життя, як місяць – на одинці,
Не спинити вже упущений трамвай.
Й не напитись із засохлої криниці,
Бо вода затихла в ній – і край.

Йдеш вже довго, не поспішаєш,
Вітер потріпав твоє волосся,
Кого зустрінеш – не спитаєш:
„Як тобі весь час жилося”?

Проходять дні, минають ночі,
Тебе вже осінь кличе в гості.
Такі спустілі й витравлені очі
Не віднайдуть стежини серед злості.

Люди! Намалюйте вірний шлях
Сліпій і непокірній пані.
Проведіть серед густих, тернованих кущах,
Хай збагне, що не в безвихідному стані.

Твої очі, мої губи –
раз  зустрілися вони.
То була душі моєї згуба –
Ти лишив мене спокою назавжди.

Зустрічі були недовгі –
Ми могли згоріти у вогні.
Репліки твої були короткі,
Та зрозумілі всі до одної мені.

Ми, мов далекі полюси:
Водночас схожі й різні.
І в той же час такі близькі,
Неначе яблука розрізані.

Нам не потрібні ні пояснення, ні запитання:
Зрозумілі погляд, жести, сміх.
І скажу тепер я без вагання:
„нехай з’єднає нас минущий вік”.

І добре, що сонечко одне над нами:
Тепер я так вважаю.
Хай в тебе вже весна настане –
Тепер лиш це я побажаю.
01.2008.