Ох і часи були! Хоть не дуже ситі зате веселі та щасливі!
Жіночки в нашім краю дуже гарно плодилися, человіки не ходили з
опущеними плечима и не думали якби втекти з рідної хати на чехи а чи до
Португалії щоби заробити на кусень хліба. Діточки росли бо їх годувала і ними керувала сама природа.
Грали в ріжномаїті ігри. Від того набиралися сили, крепи та завзятості.
Одна біда була; що дуже добру тягу мав наш нарід до хмільного горшка,
але люди вірили, а коли людина вірить то вона бачить, відчуває і
переживає від зовбаченого і віра тая піддержувала людину на ногах, а
часом і виводила її на чисту дорогу якщо тая людина не могла на неї видертися сама.
Нині, вже в старших роках пригадую своє життя і хочу розповісти вам
дорогі мої краяни про одну дивну пригоду котра сталася зімною коли я
був ще молодим хлопаком, бо пригода тая якраз і вивела мене на чисту і
тверезу дорогу по котрій іду вже не один десяток літ. Може теє про що я
вам розповім у своїм коротенькім оповіданні поможе комусь із вас якщо
хто (не дай Боже не має сили сам видертися с хмельного болота) і як
колись мене теж виведе його на чисту, здорову і щасливу дорогу. Молодим хлопцем я, на свою біду мав чималу здібність до бійки, пиятики та різномаїтих пригод.
Тренос (пісня) Привезли ї з полі днем моросливим на фірі Ськали попа бо була православної віри В хаті народу як мух мерзених налізло Бив до одвірка хлоп головов та пізно </font>
Що за гріх, що за дію вана перед Небом поставила На кого жеж вона діточок нерозумних зоставила Хтож їм вибере вуши чи хлібці якогось замісит Хлопа з місьці хто зрушит чи хто йго потішит
А чи треба було дураку бригадирови гвагати Щоби баба вагітна бураки до колгоспу йшла трагати А тепер кай лежит в білім трумні до всього байдужа Навіть воком не мругне на нездалого мужа
Тихий цвинтар милосердно приймив ї до себе Потревожені круки високо літали у небі Бідна тризна і нарід пішов по хатах Хлоп лишився з бідою як покалічений птах
І несло з бочки з капустов квасний смерід по всій хаті А на облупленім п’єцу до стін невапнених тулилисі діти А по байдужих образах лазили мухи крапаті І скаволів бідний хлоп бо незнав де сі з гор’я задіти
Думками В Улючі присів В осінній ранок І все бачу Селом іду Здається чую Як кругом мене Небо плаче Дощем осіннім І імлою В думках іду В думках стаю Щоб відпочити Відпочину На Дівину Я зір свій кину В думках Осіннє Раннє
Минуле спить Я там летіти хочу Шепотом мрій На крилах правд і віри Осіннім днем Минати стежки ночі І знати ціль Куди йшли богатирі Я маю те Що Бог мені дарує Тішать мене Всі правди які знаю В життя іду Повірте не сумую Зі мною Бог Якому довіряю
Вставлені предками хрести
Говорять що ми там жили
У тій церковці всі сходились
Щоб несли Богу молитви
Нині як бачиш нема сили
Щоб воскресити тамті дні
Чому це так чому це так
Дуби валяться гнуться липи
Десь дятел кує в гілляках
Може шукає свого я
А ми затратили свій шлях
Нині живем мов ті каліки.....
Молода Україно, село полюби! І поліське моє, і далеке гірське, Степове-вітрове — однаково гірке...
Полюби так, як любиш пахучі хліби. Полюби! Некрасиве, обдерте, несміле в речах. Закріпачені руки, впокірлива лямка... Ти ж сама, Україно, спрадавна — селянка, Ти — з родини в'язальниці і орача. Виручай!
Володимир Олександрович Базилевський народився 14 серпня 1937 року у селищі міського типу Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. У 1962 році закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І.Мечникова. Живе і працює у Києві.
Строгим холодом диха рівнина, осінь круто забрала права. І ледь чутно бринить павутина, і безживна сріблиться трава.
Володимир Могилюк народився 1957 року у Миколаєві, закінчив десятирічку в селищі Козацькому, що на Херсонщині та Одеський медичний інститут. З 1980 року лікарює в Кіровограді.
Нехай у столиці підземка відлунює щемко, нехай мурашино у клопотах людство снує, а тут – рустикально сприймаються строфи Шевченка і все доокола, куди не поглянеш, – твоє.
Віктор Васильович Терен народився 09.07.1941 у селі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. Працював інженером на заводі "Арсенал", редактором у видавництві "Дніпро". З березня 1998 року - кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 146 Полтавської області.
Стікав по краплі з мокрих коров'ячих губ, Розмочував глину на ластів'ячі гнізда, Купав коней, Давав притулок усякій рибі, ракові-неборакові та жукам-водолюбам...
Ми звідтіля, де течія дніпрова ще прибережний розмиває кряж, ми з тих країв, де цокали підкови чумацьких коней шляхом на Сиваш. Ми там зросли, де жайвори щомиті над степом напинають сонця стяг, де степ – вінець колосся і блакиті, – прадавній свідок батьківських звитяг. Ми з тих країв, де пам'ять історична лиш підсвідома та архівна річ...
Колись давно-давно у цім саду Поміж дерев ходила мати. Тепер оті сліди не віднайду, Де новим травам відцвітати. Ще тішить яблуками давній сад І пташкам пісеньку заводить. А на душі у мене листопад, Бо рідна ненька тут не ходить.
Це теж – Дніпро. У склянці чаю Його розхитує рука. Це теж – Дніпро. Без крику чайок У форму втілена ріка... ... Ну як же так? Я ж добре знаю, Що ти ось поряд хлюпотиш? А я до тебе – не встигаю, Беру тебе по склянці лиш.
Лариса Коваль народилася 1945 року в Омську. Нині працює в Запорізькому національному технічному університеті.
Потонули віки у глибинах Дніпра, Залишились, як спогади, скелі. Що співають вони на холодних вітрах, Ці вкарбовані в синь менестрелі? І злітають у небо, прозорі й стрімкі, їх пісні, що віками не стерті. Хилитається тінь, божеволіє Кий, Б'ється дух, що не відає смерті.
