Золотистого меду із  пляшки струминка текла

Так тягуче і довго, що мовить хазяйка поспіла:

Тут, в Тавриді сумній, куди доля всіх нас занесла,

Не нудьгуєм ніяк ми - і через плече подивилась.

Дівчина дивно в церковнім хорі

Про всіх співала в чужім краю,

Про всі кораблі далеко в морі,

Про всіх, забув хто радість свою.

Як обіцяло, не обманювало,

Проникло сонце вранці рано

Скісною дивиною маревною

Від пройми і аж до дивана.

По вечорах над ресторанами

Повітря дике, тіней рух,

Керує окриками п’яними

Весняний і розтлінний дух.

Я, я, я. Що за дикості слово!

Невже справді он той - це є я?

Хіба мама любила такого,

Напівсивого, жовто-блідого,

І всезнаючого як змія?

В якусь хвилину невловиму,

незаперечну  на роки,

я зрозуміла, що немила

не буду, певно, вже, завжди.   

Жде далека путь-дорога

у світанок чи на спад.

Буде давня в ній тривога –

і на картах, і без карт.

Осінь. Казка. Замок  див,

Огляду відкрита сфера.

Ліс. Просіки.  Даль шляхів,

Що вдивляються в озера.

Хай скрапують слова,

Як сад бурштин і цедру

У простір губить щедро,

Ледь-ледь, лиш ледве- ледве.

Все  розкрадено, продано, зраджено,  

Смерті чорне мигтіло крило,

Все нудьгою голодною знаджено,

Чом же в душу закралось тепло?

Ця туга за вітчизною!

Давно розвінчана морока!

Однаковісінько мені

Де цілковито одинокій